Обирали, вірячи їхнім обіцянкам, а ще більше тому, що називається політичною рекламою, не задумуючись при цьому, що галаслива реклама, робота штабів та різноманітне передвиборне меценатство – не дешеве задоволення . Ніхто серйозно не розмірковував про мотиви виборювання підприємцями влади та посад. Та з часом, а може й відразу, енергійний новачок брався не за вирішення важливих суспільних чи громадських проблем, а старався взяти під контроль все, що може принести йому зиск. Підряди, дотації, майно, земля і багато іншого, що може допомогти стати ще заможнішим. Ось, де мотив!!! Ось для чого вони витрачають на вибори цілі капітали!

І для України сучасної – це справжня хвороба. Соціальний склад Верховної Ради Ви, мабуть, знаєте, а чи не розмірковували про соціальний склад міських рад? Картина ідентична, тільки на мікрорівні. Усюди є чи переважають бізнесмени. У жодній сусідній країні такого не має. Де Ви бачили у Європі(окрім феномену Берлусконі) Президента чи голову уряду – вихідця з великого бізнесу? Був, щоправда, один такий у Литві. Так його через півроку усунули з посади через державну зраду. Багато у Європі мерів з підприємницьким минулим? Тоді як у нас суцільні черновецькі, добкіни, ратушняки та інші гурвіци…

Найбільша загроза від цих людей полягає у їхньому розумінні та сприйнятті влади. Вклавши кошти, причому немалі, у виборчі кампанії, підприємці помилково вважають отриману владу, як власну справу. Іншими словами, капіталовкладення, яке повинно приносити зиск. Тому на початку своєї діяльності такі владоможці усю енергію спрямовують на формування сприятливого, максимально залежного середовища. Заради цього воюють з усіма, хто має іншу позицію чи чиї інтереси суперечать власним. Подивіться, на теперішню політичну еліту і Ви зрозумієте джерело сучасних конфліктів – від бажання захопити абсолютну владу(а, отже, й ресурси) і одноособово розпоряджатися. Зрештою, нею, вони розпоряджаються як чимось своїм, своєю власністю. І дуже часто від такої людини можна почути, що підлеглі працюють не на державу чи громаду, а на нього особисто. Але найстрашніше не це. Усе державне чи громадське, чим уповноважені розпоряджатися, вони сприймають як своє, власний капітал.

Тому й виходить, що після походу у владу такі підприємці переходять в інший розряд – олігархів. А ще їм дуже важко позбуватися своїх посад, до яких вони звикли і які їх годують. От, скажімо, Тимошенко. За її ж словами невдячна справа бути на чолі уряду, але вона робить все можливе і неможливе, щоби втриматися на посаді. Не вона єдина у цьому пориві. Це властивість усіх бізнесменів, яким волею долі вдалося скуштувати смак влади. Утім, повернемося до конкретних прикладів.

Ту саму Юлію Тимошенко важко назвати чистим політиком. Свій шлях у велику політику вона торувала з крісла керівника енергетичного монополіста часів її патрона Павла Лазаренка - Єдиних Енергетичних Систем України. Ця «легендарна» на енергоринку фірма ще в кінці 90-х оперувала небаченими в ті часи сумами. Однак зі зникненням політичного даху успішно залізла в борги та вважалася найбільшим боржником українського бюджету. Щоправда, до того часу, поки вправна Юля не пересіла в прем’єрське крісло. Борги списали, а про фірмочку забули, що не заважає першій леді країни щодня змінювати модні наряди від самих сучасних кутюр’є і казати, що все це їй вдається за рахунок урядової зарплати. Але мова не про це. Характер та управлінські навики Тимошенко сформувалися саме в ЄЕСУ. Який тоді був бізнес і якими були принципи ми пізнаємо зараз з російських бойовиків. Такі терміни як порядність, твердість слова чи справедливість у бізнесі зустрічалися як поодинокі випадки. От і виходить, що давати солодкі обіцянки наша Юля навчилася ще в ті часи. Молодій та успішній Тимошенко було легко зачарувати колег-чоловіків. Майже так, як зараз з екранів телевізорів, добропорядних громадян спокусливими обіцянками.

Однак в екстремальних умовах, уже на державній посаді Тимошенко,   виявилася безпорадною перед економічною кризою. Її дії на чолі уряду більше нагадували властиву більшості підприємцям поведінку у критичних умовах. Спочатку не вірити, потім гарячково кидатися з крайнощів у крайнощі, звинувачувати всіх, крім себе, у власних проблемах(особливо, банкірів), перевести розпорядження коштами у ручний режим, втікати від сплати боргів, обов’язково брати нові, сплачувати тільки тим, хто може становити небезпеку і далі обіцяти, обіцяти, і обіцяти… І якщо це державне – не забувати про власні інтереси.

Такий стиль поведінки властивий більшості керівників, які мають підприємницьке минуле. Наприклад, міський голова Тернополя Роман Заставний. Згадайте, як він поводився під час сміттєвої кризи. Навесні, коли почалися перші розмови про можливість перекриття Малашівець, Заставний віджартовувався. Обіцяв селу допомогу у вирішенні його проблем – і не тримав слова. У серпні знову не вірив у серйозність намірів пікетувальників. А якщо й вірив, то, напевне, й гадав, що це хороша нагода пропхати через сесію «дуже вже вигідний» проект сміттєспалювального заводу на водоканалі. У момент, коли Тернопіль «засмердівся», спробував перевести стрілки на обласну владу, почав звинувачувати усіх за те, що ніхто йому не допомагає. Тим часом сміття з міста коштом платників послуг вивозилося за сотні кілометрів, причому фірмою, якою опікується його односельчанин-земляка. Інші підприємства, що займаються вивозом сміття – і досі не мають куди його складувати.

І, якби не губернатор, чия вертикаль влади ще мислить по-державному, і чий підхід дозволив тимчасово зняти проблему, уникнути екологічної катастрофи та почати працювати над її вирішенням.

Власне, ця ситуація ще раз показала різницю у мисленні та підходах керівника-підприємця і державного мужа. Перший, звик гасити пожежі голими руками і завжди сподівається на ґешефт. Іншого вирізняє державницьке мислення і розуміння ситуації.

До всіх вищеозначених небезпек додався ще один – економічна криза. Не секрет, що найбільше вона вдарила по підприємницькому середовищу. Чим більший бізнес – тим більші проблеми. Найсерйозніше, кредитне ярмо. У Тернополі не знайдеш серйозного підприємця, який не набрав кредитів, як «сучка блох». У декого заборгованість по валютним кредитам складає десятки мільйонів доларів, дехто – вже зараз не здатний виконувати поточні зобов’язання. Це добре відомі всім місцеві фірми і бренди, які дуже бояться неприємного розголосу. Однак попри це практично кожен фігурант таких сумнівних кредитних історій бачить свій порятунок у здобутті чи утриманні влади. Шлях до цього – наступні місцеві вибори. Хтось рветься у депутати, хтось – у мери. Усіх їх об’єднує невтримне бажання вирішити свої проблеми за рахунок держави чи громади. Знайти ще один позичений мільйон на рекламу, віртуальне меценатство та роботу штабів для них не проблема. Уже зараз у місті час від часу з’являється візуальна реклама таких осіб, теле- та радіоефір переповнені від замовної «джинси». Гурти спічрайтерів та технологів починають їм вибудовувати шлях до сердець галичан, раніше протоптаний не одним   колегою по бізнесовому цеху. І у цих команд усе напоготові. Гроші, ресурси, компромат один на одного та ще більше цинізму.

У нас, тернополян, залишилися тільки свідомість та здоровий глузд, щоб залишити їх за бортом. Бо що може бути страшнішим для громади, коли до влади приходять банкрути?