Свобода — це справедливість
2010-02-23, Тернопільська правда
Україні всього не вистачає. Спочатку не вистачало сили, щоб відвоювати землю у загарбників, потім не вистачало волі, щоб вирвати собі довгоочікувану незалежність. Тепер не вистачає сили волі, щоб розпочати капітальний ремонт державної системи.
Українцям теж усього не вистачає. Відтак кожен популіст, перш ніж податися у владу, починає тиснути на людські мозолі, обіцяти світла, газу, грошей, манни небесної, аби отримати можливість виконувати обіцянки для своєї свити і себе особисто. І хто звинуватить його у популізмі? Обіцянки виконує? Виконує. Тільки для тих, кому винен. Це справедливість по-українськи.
У радянську епоху всі чекали обіцяного комунізму, а тепер ми чекаємо веселого і безтурботного життя, яке показують у мильних серіалах російського
виробництва. Чекаємо, а тим часом продовжуємо ходити та низькооплачувану, шкідливу для здоров’я роботу, їздити в «маршрутках» із поламаними дверима, вдихати всі можливі аромати сигарет на зупинках, смітників біля під’їздів, пити з крана молоко, інколи сік із м’якоттю, не скуштувавши при цьому справжньої води, міряти черевиками глибину озера посеред вулиці. Заслужено?
Україну нині врятують не він, не вона, не воно і навіть не вони. Україну врятує почуття справедливості кожного громадянина. Доти, поки ми дозволимо зайдам топтатися по наших національних цінностях, традиціях, гордості, поки ми ліпитимемо із себе безчуттєвих істот, котрі не зважають на всі негаразди довкола, а живуть у своїй черепашці, яку в один прекрасний день безкарно розчавить п’яний від щастя олігарх, доти існуватиме та Україна, в якій ми нині живемо. Хіба це справедливо?
Ми культивуємо почуття жалю до себе. Навіть не до ближнього, тільки до себе. Цим ми несправедливі навіть зі своєю совістю. Може, спробуємо поборсатися у багні, яке з кожним роком затягує нас все глибше і глибше, скористаємося порадою барона Мюнхаузена і спробуємо самотужки витягти себе на тверду землю. Буде боляче, але справедливо. Щоб чогось домогтися, необхідно інколи відвоювати своє законне право на щастя.
Коли «Свобода» почала проводити перші патріотичні заходи, зіткнулася із байдужістю та опором. Однак вона вибрала шлях не впертої протидії, а наступу. На ту ж байдужість, на ворожі ідеї, на чужі беззмістовні традиції, на лінь, корупцію, безпросвітність. Це був початок маленької війни за справедливість. Чому в Україні безліч літератури про міфічні перемоги наших окупантів, гучні святкування штучно насаджених свят і вшанування незрозумілих традицій. «Свобода» взялася за відновлення історичної справедливості і з’ясувалося, що ми не окраїна цивілізованого світу, безмовна, затуркана і залякана. Піднявши архіви, перелиставши безліч забороненої до незалежності літератури, поспілкувавшись зі ще живими учасниками визвольних змагань, ознайомившись із мемуарами уже померлих вояків, з’ясувалося, що українці мають таке славне героїчне минуле, якому можуть позаздрити навіть західні цивілізації. «Бандити» виявилися знаменитими стратегами, тактиками та високопрофесійними управлінцями. «Вороги народу» жили в народі, жили з народом і жили народом, а не в котеджі над морем. Рівність і братерство реалізовувалися не на папері, а в справах. «Свободі» великим зусиллями вдалося призвичаїти українців до того, що вони — нащадки героїв і мають чим пишатися перед світовою спільнотою. На цьому націоналісти не зупинилися.
Попри відновлення історичної спадщини, «Свобода» взялася реалізовувати «Програму захисту українців». Чомусь ніхто не протестував, коли титульною нацією в пострадянській Польщі визнали поляків, у Росії — росіян, Румунії — румунів, Угорщині — угорців і т. д. Однак коли справа дійшла до реалізації давно очікуваного права українців на справжню незалежність і самореалізацію, почали виникати дипломатичні сутички. Комусь не сподобалися незалежні українці. Звичайно, краще користуватися ганчірками, а не людьми із почуттям гідності. Тому відновлення національної справедливості «Свободою» було таким несподіваним і шокуючим для шовіністично настроєних елементів, які вважали, що українці приросли до ідеологічного ярма меншовартості. Виявом неповаги до України зі сторони своїх же високопосадовців стало підписання з ЄС угоди про реадмісію, згідно з якою наша держава повинна перетворитися на «гуртожиток нелегалів». Із такими темпами українці самі виїдуть у світ, залишивши землю для користування чужоземцям. Це не варто розглядати як неповагу до нацменшин, просто повинен існувати певний рівень здорового глузду і відстоювання перш за все національних інтересів. Із такою «турботою» чиновники зроблять зі своїми співгромадянами те, що не вдалося усім поколінням окупантів — вижити нас правдами і неправдами із рідної країни.
Долаючи численні перешкоди, «Свободі» вдалося успішно розпочати чимало корисних великих справ, не кажучи про безліч менших і не таких резонансних, але не менш важливих для пересічних громадян. Це і забезпечення прозорості роботи Тернопільської обласної ради завдяки веденню прямих трансляцій із сесійної зали, нове життя комунальним аптекам, колись призначеним на «дерибан» політикам-бізнесменам, а нині врятованим для служіння «рядовому» громадянину, забезпечили умови для сприятливого інвестиційного клімату в області, повернувши до життя тернопільський аеропорт і профінансувавши його діяльність. А скільки скарг тернополян вислухали «свободівці» і допомогли вирішити наболілі проблеми. Завдяки отриманню невеликих повноважень, депутати від ВО «Свобода» на різних рівнях змогли довести, що будь-яку несправедливість щодо маленького українця можна знищити спільними зусиллями.
Паніка, що виникає довкола рішучих дій «Свободи», не безпідставна. «Тихе болото», в якому водилися «чортики», сколихнули неочікувані зміни. Рівність, чесність, про яку голосили тернопільські владоможці, з’явилася у них перед носом. І вони розгубилися. «Свобода» розуміє, наскільки неготовими виявилися «патріоти» до справжніх змін на краще, оскільки бути патріотом чужих грошей дуже легко.
Тернопільщина отримала можливість досягнути справедливості хоча б на місцевому рівні. Завдяки спільним зусиллям і взаєморозумінню можна зруйнувати мури між магнатами і простим людом, між байдужістю і прагненням допомогти. Не потрібно рівняти права, бо перед законом і так усі рівні. Просто можливостей бути рівними не вистачає для тих, хто не володіє торговельними мережами, центрами, впливовими компаньйонами. Справедливість не означає комунізм, де всі однаково бідні. Справедливість — це можливість повноцінно реалізувати плани, отримати доступ до потрібних ресурсів і розумно ними розпоряджатися. Саме рівні можливості є фундаментом справедливого суспільства, стабільності, співпраці і успішного розвитку. Нині Україні для виходу із кризи потрібна не просто справедливість, а диктатура справедливості. «Свобода» довела, що вона може ефективно працювати на благо усіх людей, а не обраних. «Свобода» — за справедливість.
Сергій Надал, депутат Тернопільської обласної ради від ВО "Свобода", голова депутатської комісії з соціально-економічного розвитку